Творці духовної музики

Березовський Максим Созонтович (1745-1777) – український композитор-класик, диригент, співак.

Значну частину життя М. Березовський був за межами України. Драматичні обставини життя не дозволили йому повною мірою реалізувати свій творчий потенціал. Проте духовна і світська музика композитора – визначне мистецьке явище: його хорові концерти (разом із концертами Д.  Бортнянського) демонструють новий класичний етап розвитку жанру.

Освіту М. Березовський здобув у Глухівській музичній школі та Києво-Могилянській академії. Згодом у 1758 році переїхав до Петербурга, де його було зараховано співаком до трупи придворного театру та Придворної співацької капели. Впродовж 1769-1773 рр. навчався в Італії, у Болонській філармонічній академії. Здобув звання maestro di musica, став членом Болонського філармонічного товариства. Після повернення до Петербурга, не знайшовши застосування своїм творчим силам, пішов із життя.

Творча спадщина композитора довгий час вважалася майже повністю загубленою. В останні десятиліття відбулося справжнє відродження музики М. Березовського, було віднайдено значну кількість його духовних і світських творів.

Наразі, у творчому доробку митця відомі: опера “Демофонт”, Соната для скрипки і чембало, сонати для клавесину, симфонія До мажор та ін. Духовні твори М. Березовського: “Літургія св. Іоанна Златоустого”, духовні концерти “Не отвержи мене во время старости”, “Отригну серце”, “Милость и суд воспою”, “Слава в вышних Богу”, причасні вірші.

Вершиною творчості М. Березовського вважається лірико-драматичний 4-частинний хоровий концерт “Не отвержи мене во время старости”, написаний на текст окремих строф 70-го псалма. Концерту притаманна тематична цілісність, ознаки монотематизму та класичне поєднання народнопісенних елементів із західноєвропейською поліфонічною технікою.

Лисенко Микола Віталійович (1842 – 1912) – український композитор-класик, піаніст, диригент, педагог, збирач музичного фольклору, громадський діяч.

Освіту здобув у Київському університеті, де захистив дисертацію з природничих наук. Згодом навчався у Лейпцизькій консерваторії та вдосконалював майстерність з композиції та інструментування у Петербурзі в М. Римського-Корсакова. З 1869 р. жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, виступав у концертах як піаніст, був організатором хорів, концертів. У 1904 році відкрив власну музично-драматичну школу.

М. Лисенко збирав і обробляв українські народні пісні. Він став одним із фундаторів вітчизняної фольклористики. Ним засновано музичне товариство “Київський Боян”.

У творчому доробку композитора: 10 опер (найвідоміші – “Тарас Бульба” за М. Гоголем, “Наталка Полтавка” за І. Котляревським, дитячі опери “Зима і Весна”, “Коза-Дереза”, “Пан Коцький”), хорові твори, більшість яких написані на слова Т. Шевченка (кантати “Радуйся, ниво неполитая”, “Б’ють пороги”, хорова поема “Іван Гус”, хори “Сон”, “Ой діброво...” та ін.), обробки народних пісень, камерно-вокальна та камерно-інструментальна музика.

До духовної хорової творчості композитора належать хори “Діва днесь”, “Пречистая Діво, мати Руського краю”, “Камо пойду от Лица Твоєго, Господи”, “Херувимська пісня”, “Молитва за Україну”.

Леонтович Микола Дмитрович (1877- 1921) – видатний український композитор, диригент, фольклорист і музичний діяч, автор всесвітньо відомих хорових обробок народних пісень, один із засновників української національної композиторської школи.

Композитор здобув освіту в Кам`янець-Подільській духовній семінарії. Працював регентом семінарського хору, викладав співи, організовував шкільні оркестри, хори. Його педагогічний досвід знайшов відображення у посібниках “Нотна грамота”, “Практичний курс навчання співу в середніх школах України”, статтях тощо.

М. Леонтович – відомий знавець старовинної хорової літератури, добре опанував київський, подільський та інші розспіви, мелодику яких нерідко наближав до народних зразків.

Музично-творча спадщина М. Леонтовича – це понад сто творів обробок українських народних мелодій (“Щедрик”, “Козака несуть”, “Дударик”, “Із-за гори сніжок летить”, “Женчичок-бренчичок”, “Гаю, гаю, зелен розмаю“ тощо), хори на слова українських поетів “Льодолом”, “Літні тони”, “Легенда” та “Моя пісня”, незакінчена опера до дитячої казки Б. Грінченка “На русалчин Великдень”. Окреме місце займають композиції на літургійні тексти: “Літургія св. Івана Златоустого”, “Молебен благодарственний Господу Богу”, частини Всенощної.

“Літургія святого Іоанна Златоустого” (1919) продовжує розвивати лінію літургійного жанру в українському музичному мистецтві та водночас репрезентує авторську самобутність. Композитор, наслідуючи М. Березовського та А. Веделя, привніс у жанр особливу ліричність і високу соборність богослужіння. Окрім того, М. Леонтович знайшов своєрідні форми синтезу культової та фольклорної стилістики, надав канонічним текстам яскравої авторської інтерпретації, що зробило його “Літургію” оригінальним явищем української духовної музики початку ХХ ст. Перше виконання Літургії відбулося у травні 1919 року у Миколаївському соборі і було присвячене заснуванню першої парафії Української Автокефальної Церкви.

“Літургія святого Іоанна Златоустого” складається з 24 номерів. Як зазначає дослідниця творчості М. Леонтовича Н. Костюк, з перших частин циклу виникає відчуття тепла і щирості, яке зберігається до кінця “Літургії”. У музиці відчувається і прозора камерність (“Благослови, душе моя, Господа”), і сакральна простота проповіді (“У Царстві Твоїм”, “Вірую”), і містична споглядальність (“Херувимська пісня”), і святкові передзвони (“Єдинородний Сину” та “Достойно”). Музика “Літургії” демонструє і наслідування манері монастирського чоловічого співу, і псалмодійний речитатив, і пластичні “веснянкові“ інтонації . Привертає увагу національний колорит музики “Літургії”, який додається українськими церковними наспівами (Подільськими та Галицькими), записаними самим композитором.

“Молебен благодарственний Господу Богу”, як цілісний музичний цикл, було створено в українській музиці вперше. Тут М. Леонтович наслідував композиційні принципи, знайдені у відправах “Вінчань” та “Панахиди” К. Стеценка.

Зазвичай, молебень у церковній традиції є богослужінням, яке відправляється з конкретного приводу. За своїм складом воно є різновидом Утрені, здебільшого утвореного з канону та читанням Євангелія. Послідовність піснеспівів “Молебню” зумовлена канонічними приписами. Композитор добре знав богослужбові традиції і тому центральним у циклі став № 2 “Бог Господь”, мелодія якого запозичена з грецького розспіву четвертого гласу — гласу “Світлого торжества”, на основі якого за традицією розспівують більшість тропарів великих свят. За висловом Н. Костюк, М. Леонтович у “Молебні” показує закінчений стильовий результат — високу, богонатхненну духовність, зумовлену осягненням канонічного регламенту та поєднану з художньою довершеністю вислову .

Окремі духовні твори композитора – це зразки досконалого прочитання богослужбових текстів. “Нині отпущаєши“ відтворює монастирські традиції чоловічого співу, “Богородице Діво” демонструє простоту і прозорість хорової фактури, декілька “Херувимських” втілюють ліричні грані творчої особистості М. Леонтовича.

Загалом, духовні твори М. Леонтовича характеризує інтонаційна та стилістична цілісність, органічне поєднання церковно-музичних і фольклорних джерел.

Кошиць Олександр Антонович (1875- 1944) – геніальний український хоровий диригент, видатний композитор, науковець, музикознавець, кандидат богослов’я, один із фундаторів української професійної музичної школи.

Навчався у Київській духовній семінарії, згодом вступив до Київській духовної академії, де очолив студентський хор. Здобувши науковий ступінь кандидата богослов’я та отримавши диплом Академії, О. Кошиць розпочав учительську діяльність. Відчуваючи великий потяг до музики, зокрема до композиції, митець перейшов на роботу до Музично-драматичного інституту Миколи Лисенка, де вів клас хорового співу і водночас навчався в класі композиції проф. Любомирського. Згодом О. Кошиць очолив засноване М. Лисенком Товариство “Боян”, керував Хором студентів Київського університету св. Володимира, з яким об’їздив чи не всю Україну.

У 1912 р. М. Садовський запросив О. Кошиця на посаду диригента свого театру, де він ставить опери М. Лисенка, Д. Січинського, П. Масканьї та ін., пише музику до п’єс “Дай серцю волю, заведе в неволю” М. Кропивницького, “Казка старого млина” С. Черкасенка та ін. В 1916 р. О. Кошиця запрошує Київська опера, а вже через рік Центральна Рада обирає його музичним представником Театрального і Музичного Комітету. У 1919 р. за пропозиції С. Петлюри О. Кошиць створив хорову капелу і виїхав з нею у світове турне. Виступи капели, як свідчать сучасники, були тріумфальними. До України композитор не повернувся, залишившись жити в Америці, де він керував українськими церковними хорами, писав хорові твори та обробки народних пісень.

О. Кошиць активно працював у сфері церковної музики, збагачуючи церковний репертуар мелодіями сільських дяківських наспівів, співпрацюючи на початку 20-х років з М. Леонтовичем та К. Стеценком. Саме в цей період з’явився духовно-музичний цикл композитора — “Літургія св. Іоанна Золотоуста” та десять українських релігійних кантів. Інші духовні твори композитора створено пізніше в еміграції, серед них є зразки високого художнього рівня, як-от “Догмати знаменного розспіву”. Крім того, О. Кошиць, проживаючи в Америці та Канаді, започаткував разом із П. Маценком, наукове вивчення феномену українського релігійного співу.

Дичко Леся Василівна (народ. 1939 р.) – сучасний український композитор, педагог, громадський діяч. Член Національної спілки композиторів України 
(з 1968р.).

Музичну освіту здобула у Київській державній консерваторії ім. П.І. Чайковського (клас композиції проф. К. Данькевича та Б. Лятошинського).

Твори композиторки широко відомі в усьому світі. Вона є автором балетів, хорових опер (“Золотослов”, “ Різдвяне дійство” (Вертеп) на народні слова), симфоній, численних кантат, 2-х ораторій (“І нарекоша ім'я Київ” на тексти літописів та “Індія-Лакшмі” на тексти індійських поетів), 4-х Літургій на канонічні тексти та багатьох творів симфонічної і камерної музики тощо.

Л. Дичко продовжила унікальну традицію української авторської духовної музики. Її музичний стиль демонструє органічну єдність українського народного й церковного хорового співу.

Літургії Л. Дичко – це спроба поєднання канонічних текстів Служби Божої із новітніми проявами музичного мислення, твори, які формують музично-естетичний простір сучасної музики українського православ’я.

У творчому музично-духовному доробку композиторки: “Псалом 67”, хоровий твір для жіночого хору а сарреllа; “Хваліте Господа з небес” для тенора, мецо-сопрано та органа; “Тобі співаємо, Тебе благословимо”, “Благослови, душе моя, Господа” – духовна музика (українською мовою) для сопрано та органа та інші твори.